«Чи скоро повернетеся, пасторе?»

«Добридень, пасторе! Слава Господу! У нас все добре! Ми весь час збираємося на молитву, годуємо біженців, наглядаємо за церковною будівлею. Звукооператор Славко керує й консультує, наскільки це можливо в таких умовах. Усе добре! Як ви там? ЧИ СКОРО ПОВЕРНЕТЕСЯ?»

Приблизно про такий телефонний діалог я почув від свого співрозмовника. Діалог відбувся між тими, хто залишився в церкві, яка в Києві, та служителем, що виїхав на довгий час. І саме ця розмова підняла тему дистанційних служителів, онлайн-пасторів, общини чи церкви, які залишилися без пастора й служителів у містах і селах, де «прилітає».

Війна змінила акценти у вченні про лідерство та церковне керівництво, які ми будемо формулювати в навчальних закладах, що готують програми для служителів та пасторів. Ці «незручні» ситуації, у яких опинилися багато служителів євангельських церков, спонукають замислитися про причини.

Звичайно, що після війни чи вже навіть тепер, ця тема буде замовчуватися через певні «незручності». Насамперед тими, хто боїться руйнувати авторитети або не бажає бачити звичайних людей там, де раніше бачилися надслужителі. З іншого боку, ця тема буде радикально використовуватися тими, хто поляризує стосунки між служителями, що виїхали й не повернулися, та тими, які залишилися. Питання вже є. Повертаються служителі в церкви, але люди, які протягом всього часу були з іншими лідерами, запитують себе: чи можемо ми довіряти свої душі тим, хто не був з нами поруч, коли нам було страшно, гірко, холодно, скрутно?

Я робив опитування в різних групах, яким ставив запитання: «Чи довірилися б ви служителям, що виїхали?»

Чув багато відповідей, але через одну з них мені стало відверто сумно. Чоловік у церкві сказав, що народ все одно йшов би до пастора чи пресвітера за релігійною обслугою: весілля, поховання, хрещення, причастя тощо, але за порадами та допомогою зверталися б до тих, кому довіряють. І всі присутні в церкві з ним погодилися. Сумно мені стало, тому що в цьому разі пастор стає сакральною посудиною тимчасового використання в умовах окремих священнодій і не є таким в буденному житті та потребах вірян. І я розумію, що такий стан відносин не природний для євангельського вчення.

Ми не готові були до чітких дій в воєнному стані. Ми не готові до організації спільних дій у кризовій ситуації. Не зовсім розуміємо, де має бути пастор чи голова деномінації під час великої консолідації суспільства. Не стаємо духовним голосом для народу. Натомість президент стає прикладом сміливості й лідерства (принаймні на час найважчих випробувань). Він говорить ключові слова, які повторюють християни: «Від Бога в бункер не сховаєшся».

Звичайно, що мова йде не про всіх лідерів деномінацій та церков. Я чую багато схвальних відгуків про людей із євангельських церков. Церкви занурилися в справи гуманітарної допомоги та підтримки. Але ця справа розвивалася з причин, які не завжди пов’язані з попередньою підготовкою та організацією.

По-перше, це самі закордонні організації та люди доброї волі просто звозили гуманітарну допомогу до кордонів та в церкви, і потрібно було реагувати.

По-друге, це сильні особистості, які в тій чи іншій місцевості організовували Центри допомоги, Хаби. Окремі єпископи, служителі, просто люди з церков, бізнесмени стали прикладом жертовності, сміливості, самовідданості. І це стало для суспільства свідченням особистої посвяти, вірності Богу та людяності у важкі часи.

По-третє, переселенці звернулися до церков по допомогу, і потрібно було реагувати на потреби й запити вже за інерцією, а не планово попереджаючи такий стан, тобто потрібно було діяти тут і зараз.

По-четверте, служитель, що виїхав, активував себе в роботі в іншому від церкви місці, і це стало компенсацією його відсутності й особистої реалізації.

Ми не готові до призову служителів та членів церков у війська. Окремим питанням є відсутність звернення єпископів в державні органи за «бронею» для пасторів та ключових служителів. Нема чіткої консультації щодо призову, служби, допомоги ЗСУ, поведінки у військкоматі. Ми живемо ще радянськими мірками та аргументаціями щодо служби та участі у війні.

Уроки війни вже сьогодні спонукають нас робити висновки та реформувати те, що не працює в церкві — лідерство, командоутворювання, планування, філософію організації та управління, аналітику та управління процесами і, що головне — життя з народом, який страждає.

І ми або звертаємо увагу на ці уроки, або ховаємо їх та себе й застрягаємо в часі. Те, що ми не робимо висновків з періодів життя, робить нас безплідними, а десь і неспроможними потенційно, неспроможними аналізувати, прораховувати ризики чи свої дії на майбутнє, готувати себе до війни чи миру. А тоді, по факту, одні й ті ж нульові звіти за результатами року.

Ну, хіба ще гарне спільне фото й пісня…

Валерій ФЕДОРАНИЧ

Благовісник, 1-2,2022